Мені зустрівся мандрівник з античних місць
Де близ ліан і кварцового обеліску
Усе буяє від солодких трав, в промінні блиску
Там молиться народ, там чути вість.
З плодючих вод виходять враз істоти
Сини нерейні батька муляних глибин
І землі ці не чинять їм ні тлум ні спротив
Їм поселитись тут хтось вишній повелів.
Сей час насправді має три обличчя
І трьох богів в собі ховає імена
Проте у голос промовляти їх не личить
Їх лик не закарбовано на тілі знамена.
Ло! В підземельних схронах
Тепер царює рід людей
Кетцалькоатлівські закони
Для них виписує новий архієрей.
Бо той що тіло мав з частин убитих воїв
Хто битись мусів на арені для вельмож
Тікав під землю. – Привиде, що ж ти накоїв!
Кричали в слід глухі обличчя потороч.
Прихід до царства, хлібосяйні збіжжя
І спис і камінь і святе чоло
Рука Погибелі – камінь наріжний
Померлий воїн – чисте полотно.
В пучину вод упасти, розчинитись в морі
Загинути в пащеці, цвітом прорости
Залізна Діва, наречена в горі
І Обеліск, до нього ж варто йти.
Там вийдуть в гори діти і професор
І Гомунукол і Великий Риб
І Древня Жінка й Бородань кремезний
І Дух і Пломінь і Кулак Війни.
І Леопардовий Месія
І Дівчина з Мечем Вогню
І просто жінка, та що сіяла
Надію в Прокляту Ріллю.
І кіготь Справедливої Покари
І благородний лицар крови
І той хто вивчив всі на світі чари
І повелитель чарів мови.
Численні воїни, герої
І хитромудрий відьмолов
Усі під деревом гіллі старої
І ніч на очі вклала їм покров.
Тікає час, зникають скелі й люди
Вмирає разом зло й добро
У потойбіччі воїни поснули
Пригадуючи врем’я, що колись було.
