Неспішно прочитав збірку оповідань “Новий Мінотавр” від Михайла Назаренка. Всі твори, це так чи інакше деконструкція, реконструкція, або альтернативний погляд на відомі, часом класичні історії. Вони педентично відточені, максимально лаконічні, а деякі дуже борхесівські. Найбільше мені сподобалися два перші греко-римські міфологічні оповідання. “Новий мінотавр” – де автором лабіринту насправді є Талос, а сам лабіринт конструкцією нагадує логічну машину Раймонда Луллія. “Носатий і Фавн” – про загибель еллінських богів, Овідія, котрий ще не підозрює про майбутнє заслання, “пророцтво” Вергілія і смерть великого бога Паноптеса. Але найбільш вилюбленою автором є повість “Недоросль Аленин”, з цікавою спробою стилізації, безліччю посилань і натяків, а ще з елементами автобіографії, якщо мене не зраджує підсвідоме психоаналітичне чуття. Саме в цьому твопі є чудова цитата про домінування власне роботи, як творчого вираження, над рецепцією читача: “Не ищет человек чужого мнения, вовсе незачем – оно, чужое, так и будет прозябать в чужой душе, пока его не выбросят по случаю весенней уборки, не искал его и Алексей.” Географічний еротизм і творення Уявної Америки – сюжет оповідання про Колумба і його anima mundi (populi) апелює до безсмертного “Тлен, Укбар, Obis Tertius” Хорхе Луїса. Є тут і переогляд “Вія” і невеличкий образок з потоком свідомості Папуги (або ж Непапуги). Книга Назаренка унікальна, вона результат прекрасної відстороненості автора, заглибленості у свій Внутрішній Універсум, де він наче арканівський Bateleur хвацько жонглює архетипами, мітологіями, стилями і поетиками. Шанувальникам Борхеса та інтелектуальної літератури рекомендую.
“Новий Мінотавр” Михайло Назаренко
