“Новий Мінотавр” Михайло Назаренко

Неспішно прочитав збірку оповідань “Новий Мінотавр” від Михайла Назаренка. Всі твори, це так чи інакше деконструкція, реконструкція, або альтернативний погляд на відомі, часом класичні історії. Вони педентично відточені, максимально лаконічні, а деякі дуже борхесівські. Найбільше мені сподобалися два перші греко-римські міфологічні оповідання. “Новий мінотавр” – де автором лабіринту насправді є Талос, а сам лабіринт конструкцією нагадує логічну машину Раймонда Луллія. “Носатий і Фавн” – про загибель еллінських богів, Овідія, котрий ще не підозрює про майбутнє заслання, “пророцтво” Вергілія і смерть великого бога Паноптеса. Але найбільш вилюбленою автором є повість “Недоросль Аленин”, з цікавою спробою стилізації, безліччю посилань і натяків, а ще з елементами автобіографії, якщо мене не зраджує підсвідоме психоаналітичне чуття. Саме в цьому твопі є чудова цитата про домінування власне роботи, як творчого вираження, над рецепцією читача: “Не ищет человек чужого мнения, вовсе незачем – оно, чужое, так и будет прозябать в чужой душе, пока его не выбросят по случаю весенней уборки, не искал его и Алексей.” Географічний еротизм і творення Уявної Америки – сюжет оповідання про Колумба і його anima mundi (populi) апелює до безсмертного “Тлен, Укбар, Obis Tertius” Хорхе Луїса. Є тут і переогляд “Вія” і невеличкий образок з потоком свідомості Папуги (або ж Непапуги). Книга Назаренка унікальна, вона результат прекрасної відстороненості автора, заглибленості у свій Внутрішній Універсум, де він наче арканівський Bateleur хвацько жонглює архетипами, мітологіями, стилями і поетиками. Шанувальникам Борхеса та інтелектуальної літератури рекомендую.