Джеймс Джойс “Портрет митця замолоду” – становлення генія.

Є такі книги, котрі вважаються віховими й життєзмінними для читача.  Оглядаючи свій Палац Розуму, я виділяю сотні таких книжок-вікон, книжок-ключів. Чільне місце тут посідають книги про інтелектуальне зростання, дорослішання, естетичне і філософське виховання і становлення героя.

Ці книги можна сортувати в різні категорії, але зараз я говоритиму про саме інтелектуальну цінність, новизну і наявність “ефекту зрушення парадигми”, це як великий вибух – книга провокує каскад змін в мисленні реципієнта, після неї, ти вже ніколи не будеш попереднім.

  1. “Ловець в житі” Джерома Девіда Салінджера – чесно, не люблю цю переоцінену книжку, але для початку згодиться. Така собі маленька відкритка в філософію. Читати в 13-14 років.
  2. “Тінь вітру” Карлоса Руїза Сафона – введення в мистецтво любові. Любові до жіночого тіла і книжок. Просто, місцями наївно, але максимально чутливо і живописно. Те, що треба в 15-16 років.
  3. “Марті Іден” Джека Лондона – напевно, книга з котрої варто починати свій особистісний ріст кожному інтелектуалові, її варто читати в дитячому віці, оптимально 16-17 років. Дуже проста, але тим не менш, тут вже прихований корінь самості і цілісності.
  4. “Даміан”  Германа Гессе – своєрідне введення в герметизм, у велике роблення і осягання безмірів особистісного росту, так, напевно в нашому житті ніколи не буде таких Великих Менторів, але для чого вишуквати серед мільйонів безличних боркуунів одного мудрого,якщо існує такий безмір великих книг. Отже, спілкування напевно найбільш переоцінений сучасний тренд. Люди в своїй більшості не мудрі. І неможуть ними бути, це не їх провина, це їх суть, з якою варто змиритись, як з ожеледицею, раптовим дощем, чи міазмами напіврозкладеного собачого трупа на узбіччі. Шлях стоїка – максимальне уникання і зосередженість на роботах Вищих, а їх є так багато, що й життя не вистачить для насолоди і росту. Читати в 17 і більше.
  5. “Сіддхартха” Германа Гессе – а це про відстороненість від світу і споглядання спокою. Притча, де Сіддхартха і Ґовінда це двоє різних людей. Читати в 16 і більше.
  6. “Великий Ґетсбі” Френсіса Скотта Фітцджеральда – чудовий приклад того, як не варто жити і чинити. В принципі, ані жінка, ані якась інша особа не може замінити зрілій особистості ціль життя, це шлях до занепаду і завчасної смерті. Так, це велетенське блаженство розчинитись в іншому, втратити себе в іншому, але майже завжди це найбільший гріх проти самого себе і немає значення, яке ім’я того іншого – Ісус чи Дейзі.
  7. “Війна і Мир” а також “Анна Кареніна” Льва Миколайовича Толстого – Безухов, Ростова, Вронський та Левін – персонажі, котрі якось змінюються і розвиваються впродовж історії. Кареніна вибирає шлях півправди, не може зректися бездушного “света”, плата за позерство – самознищення, а могло б бути гірше, наприклад перетворення на буркотливу, вічно незадоволену матрону.
  8. “Герой нашого часу” Михайло Лермонтов. Історія про сучасного “Фауста”, проте тут ми майже не бачимо становлення, персонаж вже виліплений.
  9. “Коханка французького Лейтенанта” Джона Фаулза – загалом, найкращий роман на феміністичну тематику, котрий коли-небудь був написаний. Могутність і сила книги вражає. Дійсно оригінальні персонажі, дійсно надзвичайні та оригінальні думки. Жіноча самість в своєму апофеозі.
  10. “Портрет митця замолоду” – великого Джеймса Джойса. Книга, заради якої писався цей текст. Нижче, поясню, чому це найкращий роман про інтелектуальне становлення, ріст та боротьбу за самість і напевно, одна з найкращих книг, котрі мені доводилось читати в житті.

В добу позерства, непотрібної самореклами і поклоніння трендам, стає майже неможливим зустріти, чи подружитись із генієм. Нема цікавих думок, нема того, кому можна розповісти щось цікаве, немає родючої землі. Але, прочитавши, два речення попереднього ниття, усвідомлюєш, що й не треба. Бо й ти сам, загалом порожня посудина.

Ми порожні люди

Ми переповнені люди

Згуртовані туй у стодолі з солом’яними головами

Наші пересохлі голоси, при узупільному шепотінні

Тихі і безглузді

Вітер в сухій траві

Обвіває нас запахами з недосяжних місцин

З цим змиритись мали би ми

Били ми себе в порожні груди і торохтіло

Хтіло плем’я наше бути чимось мислимим

Мисливці за мислями ми

Якими висловами передати те

Що нас переповнено порожнечею

Тому звертаємось до книг – того джерела, чистого, синтезовано, прожитого досвіду, думок кращих людей, мудріших, багатших за нас. Ковшиками тремтячих долонь підносимо геліконську джерельну воду і п’ємо і напуваємось.

Але ким він був в минулому. Ким ти був творче? В якому середовищі породжувались ці безсмертні слова?

Часто, біографії, фотографії і щоденники розчаровують. Бо не може отой миршавий карлик, бути Прометеєм, від чиїх слів бринить душа.

Джойс не виняток. Багато його вчинків незрозумілі, навіть ниці. Але історія росту генія, котру він показує в “Портреті митця замолоду”, може бути чудовою спробою Люцифера виправдати свій вибір.

Читачі “Улісса”, котрі вперше знайомляться зі Стівеном Дедалом – в першому розділі роману “Телемах”, спочатку не розуміють особистої драми героя. Саме тому перед читанням “Улісса” обов’язкова варто ознайомитись з “Дублінцями” та “Портретом митця замолоду”. Перша збірка новел допоможе зрозуміти душу міста, друга – душу Стівена, одного з тріади головних персонажів “Улісса”.

Стівен спочатку постає маленьким хлопчиком з чутливою натурою. Він по своєму інтерпретує дитячі пісеньки, постать Бога і Парнелла, саме так ці двоє в уяві Дедала стають антагоністами. Дитячі думки про Бога наївні і прекрасні. Він вчиться в єзуїтській школі – елітному навчальному закладі того часу, вирощується на хоралах, латині і філософії.

“Бог — це Боже ім’я, як от у нього — Стівен. Французи зовуть Бога Dieu, і це теж його ім’я; і коли хтось молиться до Бога і каже Dieu, Бог одразу знає, що то — француз. Та хоч у Бога стільки імен, скільки мов на світі, і він розуміє усіх, хто що говорить до нього, на різних мовах, він, Бог, завжди один і той самий, і справжнє Боже ім’я — Бог.”

“Префект каплиці молився поверх його голови, і пам’ять його знала відповіді:

Господи наш, отвори нам уста,

І язик наш Тобі хвалу проголосить.

Прихилися до нас, о Боже!

Поспіши нам на поміч, Господи!

У церкві стояв холодний нічний запах. Але то був побожний запах. Не такий, як від тих старих селян, що клячать біля виходу в час недільної меси. Вони пахнуть вітром і дощем, торфом і вельветом, але то дуже побожні селяни. Молячись, вони дихають йому в шию й зітхають. Живуть вони в Клейні, як казав один хлопець: там є невеличкі хати, а раз, коли вони їхали з Саллінза, він бачив в одній хаті жінку з дитиною на руках, що стояла в напіввідчинених дверях. Приємно було б поспати одну ніч в такій хаті, перед вогнем у каміні, де димить торф, у темряві, освітленій тим вогнем, у теплій темряві, дихаючи запахом селян, запахом вітру й дощу, торфу й вельвету. Але яка ж туди темна дорога веде між дерев! Ще загубишся в такій теміні. Страшно й гадати, в якій.

Він почув голос префекта, що доказував останню молитву. Він проказав її теж, звертаючись до тьми між дерев:

Молимо Тебе, Господи, завітай у цю оселю й одверни од неї всі ворожі підступи. Хай буде вона житлом янголам Твоїм святим, щоб вберегли нас у мирі, хай милість Твоя завжди буде з нами в Христі, Господеві нашому. Амінь.

Пальці йому тремтіли, коли він роздягався у спальні. Він сказав їм, аби рухалися швидше. Йому треба ще роздягтися, і стати на коліна, і проказати свої власні молитви, і лягти у ліжку ще до того, як пригасять газ. Він стягнув з себе панчохи, хутко надяг нічну сорочку, тремтячи, укляк біля ліжка і, боячись, що газ зараз згасне, хутко-хутенько почав молитися. Плечі йому трусились, як він шепотів:

Господи, благослови тата і маму моїх і збережи їх для мене!

Господи, благослови братів і сестричок моїх і збережи їх для мене!

Господи, благослови Данті і дядька Чарлза і збережи їх для мене!

Він перехрестився, хутко заліз у ліжко, обтулив стопи полою нічної сорочки і, трусячись та тремтячи, згорнувся калачиком між білих холодних простирадел. Зате він не піде до пекла по смерті, а тремтіння зараз припиниться. Хтось побажав їм усім: «На добраніч». Він визирнув з-під ковдри на мить і побачив перед ліжком і скрізь самі жовті штори, що окривали його з усіх сторін. Світло тихо пригасло.”

Бог стає абсолютним авторитетом. Бог стає ідеальним батьком, не хвальковитим Саймоном Дедалом, котрий живе минулими юнацькими здобутками, ні Бог вивищується у своїй бездіяльності. Згодом Джойс означить суть такого бога, як вселенського творця, котрий ніби і є в своєму творінні-світі, але він не “Deus ex machina”, а радше меланхолійний естет, котрий оглядає свою бібліотеку-сад ліниво чистячи нігті делікатною пилочкою.

Тим часом, Стівен всотує в себе біблійну поезію – народження геніального поета бере свій зачин із дитинства із пісні пісень.

Джеймс Джойс в дитинстві

Стівен любовно глянув в обличчя містерові Кейсі, який сидів і дивився перед себе, склавши докупи руки. Він любив сидіти разом з ним при каміні й дивитися знизу вверх на його темне, жорстке обличчя. Та його темні очі ніколи не бували жорсткими, і голос у нього завжди приємний, повільний. То чому ж тоді він проти священиків? Тоді, мабуть, Данті права. Але батько якось казав, що вона — недойшла монашка, що кинула монастир в Аллеганах, коли брат її нажив грошей на дикунах, — на брязкальцях різних та ланцюжках. Може, тому вона така сувора до Парнелла? І ще їй не до вподоби, що він грається з Айлін, бо Айлін протестантка, а коли Данті була молода, вона знала дітей, які гралися з протестантами, а ті протестанти насміхалися з молебня до Пречистої Діви. Вежа зі Слонової Кості, приказували вони, Золота Світлиця. Як може жінка бути вежею зі слонової кості чи золотою світлицею? То хто ж тоді правий? І він згадав вечір у клонґовзькому лазареті, темні хвилі, вогник на причалі і скорботний стогін людей, коли вони почули новину.

В Айлін були довгасті білі долоні. Одного вечора, коли вони грались у піжмурки, вона затулила йому очі долонями — довгастими, білими, вузькими, прохолодними й ніжними. Ось що таке слонова кість — щось прохолодне і біле. Ось що воно означає: Вежа Слонової Кості.

Містер Кейсі, укупі з батьком Саймоном Дедалом, конфронтують з матір’ю і тіткою Данті. Це протистояння ірландського націоналізму та католицької церкви, парадоксальна ситуація, адже навіть за сучасними уявленнями ірландець це католик, а британець протестант. Корінь проблеми – смерть Чарльза Стюарта Парнелла (протестанта, між іншим) – лідера національного визвольного руху, живої легенди. Революційні погляди Парнелла, його харизма та нові мирні способи вирішення проблем, раптово зміни тогочасну політичну ситуацію, наприклад за ініціативи Парнелла вперше в історії був проголошений бойкот поміщикові Чарльзові Бойкоту (від якого це поняття і зберегло свою назву по сей день). З Парнеллом вів переговори Ґлацтон, йшлося до здобуття Ірландією автономії (так званий home rule).  Внаслідок скандалу – виявили стосунки Парнелла з одруженою (потім вже розлученою жінкою) Кітті Ошей, його авторитет зазнав ґвалтовного краху, не останнє місце в цьому грала церква (в основному католицька) котра різко розкритикувала Парнелла, цим самим знищивши його політичну кар’єру (сам Парнелл помер у віці 45 років від загострення ревматизму). Ім’я Парнелла неодноразово згадується і в “Дублінцях” і у “Портреті” і в “Уліссі”.

Ось перший епізод, котрий ілюструє розмову між батьком, дядьком, матір’ю і тіткою Стівена.

Чарлз Стюарт Парнелл

Він був за Ірландію і за Парнелла, як і батько; та й Данті теж була за, адже раз надвечір, коли на еспланаді грав оркестр, вона вдарила якогось добродія парасолькою по голові, бо той зняв капелюха, коли в кінці оркестр заграв «Боже, храни королеву».

Містер Дедалус презирливо пирхнув.

— Знаєш, Джоне, — сказав він, — так їм і треба. Ми — нещасний, заїжджений попами народ, завжди були такими і будемо такими довіку.

Дядько Чарлз похитав головою і сказав:

— Кепська справа! Кепська справа! Містер Дедалус повторив:

— Заїжджений попами, забутий Богом народ!

Він кивнув на портрет свого діда, що висів праворуч нього на стіні.

— Бачиш отого дядька, Джоне? — сказав він. — То був добрий ірландець, коли ще про гроші ніхто не думав. Його засудили до смертної кари, бо він був «білий». А про наших друзів-клерикалів він любив говорити, що ноги їхньої в нього у домі не буде.

Данті сердито втрутилася:

— Якщо ми заїжджені попами, то цим слід пишатися! Вони — зіниця ока Божого! Не торкайтеся їх, каже Христос, бо вони зіниця ока Мого.

— Значить, нам не можна любити свій край? — запитав містер Кейсі. — Ані йти за чоловіком, народженим для того, щоб вести нас?

— Він зрадник свого краю! — відрізала Данті. — Зрадник, перелюбник! Священики правильно зробили, що зреклися його. Священики завжди були правдивими друзями Ірландії.

— Справді? Та ну! — сказав містер Кейсі.

Він з розмаху посадив кулака на стіл і, сердито насупившись, став відгинати палець за пальцем.

— Хіба єпископи Ірландії не зрадили нас у час унії, коли єпископ Ланіґан підніс вірнопідданчий адрес маркізові Корнваллісу? Хіба в 1829 році єпископи і священики не продали сподівань свого краю в обмін на свободу католицької релігії? Хіба не вони засуджували рух феніїв з амвонів та в сповідальнях? Не вони зганьбили прах Теренса Белью Мак-Мануса?

Джойс з батьками і дядьком

Обличчя його пашіло гнівом, і Стівен відчував, що з кожним словом, яким проймалася його душа, так само починають пашіти і його щоки. Містер Дедалус хрипко, презирливо реготнув.

— Господи! — вигукнув він. — Я забув про старого Пола Каллена! Це ще одна зіниця ока Божого!

Данті перехилилась через стіл і крикнула просто у вічі містерові Кейсі:

— Правильно вони роблять! І завжди робили правильно! Бог, мораль і релігія передусім.

Місіс Дедалус, бачачи її хвилювання, сказала:

— Місіс Райордан, не варто так хвилюватися.

— Бог і релігія понад усе! — вигукнула Данті. — Бог і релігія — понад марнотою світу цього!

Містер Кейсі підніс затиснутий кулак і бабахнув ним об стіл.

— Чудово! — загорлав він хрипко. — Раз так, то не треба Ірландії Бога!

— Джоне! Джоне! — гукав містер Дедалус, хапаючи гостя за рукав.

Данті витріщила на нього очі, щоки їй тряслися. Містер Кейсі важко висунувся з крісла і, перехилившись до неї через стіл, однією рукою змахував повітря з-перед очей, наче віддирав павутину.

— Не треба Ірландії Бога! — горлав він. — Забагато його в Ірландії! Геть Бога!

— Богохульник! Диявол! — верещала Данті, зірвавшись на ноги, і ледь що не плювала йому в лице.

Дядько Чарлз з містером Дедалусом стягли містера Кейсі назад у крісло і врезонювали його, кожен зі свого боку. Він дивився поперед себе темними пломенистими очима і твердив:

— Геть Бога, кажу я вам!

Данті рвучко відсунула стілець і вийшла з-за столу, скинувши по дорозі кільце для серветки, яке повільно покотилось по килимі і спинилось коло ніжки фотеля. Місіс Дедалус зірвалася теж і побігла за нею до дверей. Біля дверей Данті рвучко обернулася й гукнула на всю кімнату, — щоки їй палахтіли й тремтіли від люті:

— Диявол з пекла! Ми перемогли! Ми розчавили його насмерть! Сатана!

Двері за нею грюкнули.

Випручавши руки з обіймів дядька Чарлза та містера Дедалуса, містер Кейсі раптом упав на них головою і болісно схлипнув.

— Бідний Парнелл! — голосно крикнув він. — Мій мертвий король!

А ось вже розмова дорослішого Стівена-студента з його товаришем-націоналістом:

— Стань одним із нас, — повторив Дейвін. — В глибині серця ти — ірландець, але ж гордощі в тебе сильніші.

— Мої предки зреклися власної мови і прийняли іншу,

— сказав Стівен. — Вони дозволили жменьці чужинців підкорити себе. Думаєш, я збираюся власним життям і душею сплачувати борги, яких вони наробили? Заради чого?

— Заради нашої волі, — сказав Дейвін.

— Від часів Тона й до часів Парнелла, — сказав Стівен, — всіх чесних і щирих людей, які присвятили вам своє життя, молодість, почуття, ви як не продавали ворогові, то підводили в скруті або ганьбили й покидали напризволяще. І ти кажеш ставати одним із вас. Та хай вам грець.

— Вони віддали життя за свої ідеали, Стіві, — сказав Дей-він. — Ще прийде наш день, повір мені.

Думаючи свою думу, Стівен якусь мить мовчав.

— Душа народжується, — невпевнено сказав він, — щойно в такі хвилини, про які я тобі говорив. Народження її повільне і темне, і ще таємничіше, ніж народження тіла. Коли чиясь душа народжується у цьому краї, на неї відразу ж накидають сіті, аби вона не злетіла. Ти говориш мені про національність, мову, релігію. Я спробую злетіти попри ці сіті.

Дейвін витрусив попіл з люльки.

— Занадто мудровано, Стіві, як на мене, — мовив він. — Але вітчизна для людини — найперша річ. Спершу Ірландія, Стіві. А потім вже будь собі поетом чи містиком.

— Ти знаєш, що таке Ірландія? — спитав Стівен в холодному шалі. — Стара свиноматка, що пожирає свій виводок.

Каспар Давид Фрідрейх, Захід сонця

Саме тут з’являється легендарне порівняння Ірландії зі свиноматкою, котра пожирає власний виводок. Але Стівен іде далі – відмова від віри, змушує його відмовитись і від родини, в “Уліссі” з’являється згадка про відмову Дедала стати на коліна перед вмираючою матір’ю та помолитись за неї, це абсолютно біографічний факт, але окрім самого Джойса відмоивися помолитись і його брат. Пояснення цього дикого вчинку знаходимо на сторінках “Портрету”.

То ти ще й тому не хочеш причащатися, — сказав Кренлі, — бо цього ти теж не певен, бо маєш відчуття, що може й справді гостія — тіло і кров Сина Божого, а не хлібна облатка? Бо боїшся, що так воно і є?

— Так, — тихо відказав Стівен. — Я відчуваю це і тому боюся.

— Розумію, — сказав Кренлі.

Стівен, вражений його тоном, який означав закінчення розмови, одразу ж почав її наново:

— Я боюсь багатьох речей: собак, коней, вогнепальної зброї, моря, грози, машин, сільських доріг уночі.

— Але чого боятися шматочка хліба?

— Мені за всім, чого я боюсь, ввижається якась лиха дійсність.

— Ти, значить, боїшся, що Бог римо-католиків вразить тебе насмерть і прокляне, якщо ти по-блюзнірському причастишся?

— Бог римо-католиків міг би зробити це й зараз, — відказав Стівен. — Я більше боюся хімічного процесу, що почнеться в моїй душі від нещирої пошани до символу, за яким стоять двадцять століть авторитету і поклоніння.

Чільне місце в романі посідає перший сексуальний досвід і душевні боріння Дедала. Раптово, він побачив себе заплямованим плотським гріхом, водночас найбільшим задоволенням, котре він отримав у житті (радощі інтелектуального розкошування і творчості на той час ще тільки привідкриті для нього). І це ще одна причина відступництва від єзуїтів, котрі навпаки відкидали плоть, бичували її флаґелляціями.

Angelo Bronzino

Кімната її була тепла й світляста. У розлогому фотелі біля ліжка сиділа велика лялька з розставленими ногами. Він марно силкувався витиснути бодай слово, щоб здаватися невимушеним, і лиш спостерігав, як вона розстібає сукню, як гордовито і впевнено тримає напахчену голову.

Коли він так мовчки стояв посеред кімнати, вона підійшла й обняла його, весело і по-справжньому. Повні руки міцно притулили його до себе, і він, бачачи серйозний спокій її обличчя, відчуваючи тепле, спокійне дихання її грудей, ледь не вибухнув істеричним плачем. Сльози радості й полегші заблищали в його щасливих очах, губи розтулились, хоч не випустили ні слова.

Вона дзеленькливо провела рукою по його волоссі, назвавши маленьким капосником.

— Поцілуй мене, — сказала вона.

Та губи його не схилялись до поцілунку. Він хотів, щоб руки її отак тулили його міцно в обіймах, щоб пестили поволі, поволі, поволі. В обіймах цих рук він раптом став сильним, безбоязним і певним. Тільки губи ніяк не схилялися до поцілунку.

Враз вона нагнула його голову і притисла губи до губ, і в одвертому погляді піднятих на нього очей він прочитав значення її рухів. Це було понад його сили. Він закрив очі і здався, тілом і душею, забувши про все на світі, крім темного натиску м’яко розтулюваних уст. Вони тисли йому на уста, і тисли на мозок, немов промовляли до нього без слів; і між ними він вчув досі незнаний і несміливий тиск, темніший, ніж млість гріха, легкіший, ніж звук чи запах.

У його душі панувала холодна, ясна байдужість. Скоївши свій перший ґвалтовний гріх, він відчув, як викотилася з нього хвиля життєвої снаги, і налякався, що цей викид скалічить йому тіло чи душу. Натомість хвиля винесла і його з себе, а відступаючи, повернула назад: ні тіло, ні душа не зазнали каліцтва, тільки встановився між ними темний мир. Хаос, в якому погас його запал, став холодним, байдужим самознанням. Він допустився смертного гріха не раз, а багато разів, і знав, що вже за той перший гріх заслуговує вічного прокляття, а з кожним наступним лише помножує свою провину і свою покару. Його труди, і дні, і думи не могли йому бути спокутою, бо джерела освячуючої благодаті вже не живили його душу. Найбільше, що він міг, даючи милостиню старцеві і втікаючи від його благословень, — це кволо сподіватись бодай на дещицю дійсної благодаті. Побожність пішла за борт. Який хосен з молитов, коли він знає, що душа його прагне власної згуби? Якісь чи то гордощі, чи острах не давали йому ввечорі офірувати Богові хай би одну молитву, хоча він знав, що поки він спить, у Божій силі відібрати йому життя і ввергнути душу його в пекло, перш ніж він заволає про милосердя. Його хизування власним гріхом, його позбавлений любові острах Божий свідчили: переступ його занадто тяжкий, аби фальшиве поклоніння Всевидющому та Всевідущому могло спокутувати його бодай частково.

Джон Тріннік, Ієрофанта

Раптово, Стівен, як і багато монахів до нього, переносить всю свою лібідозну енергію на діву Марію, але вона вже втрачає атрибути Матері Божої, а стає радше Вавилонською Блудницею, Прибіжищем Грішників.

На стіні в його спальні висіла розписна грамота, свідоцтво обрання його префектом братства Пресвятої Богородиці в коледжі. Суботніми ранками, коли братство збиралося в каплиці на молебень, він клякав на подушечку в лавці праворуч од вівтаря — постійне місце, звідки він вів своє крило хлопчачого хору в богослужебних співах. Цей фальш колінопреклоніння він зносив безболісно. Інколи мав ґвалтовне бажання встати з того почесного місця, висповідати їм всю свою ницість і вийти з каплиці, та, окинувши поглядом їхні обличчя, стримувався. Образи пророчих псалмів прискромлювали його гординю. Величання Марії полонило душу: нард, миро і ладан, що символізували безцінність дарів Божих її душі, розкішні одіння — ознака її царського родоводу, пізній цвіт і пізноцвітне дерево — символи того, що культ її ріс між людей поступово, цілий вік. Коли під кінець молебня йому випало читати повчання, він читав його затаєним голосом, вколисуючи його музикою власне сумління.

Quasi cedrus exaltata sum in Libanon et quasi cupressus in monte Sion. Quasi palma exaltata sum in Gades et quasi plantatio rosae in Jericho. Quasi uliva speciosa in campis et quasi platanus exaltata sum juxta aquam in plateis. Sicut cinnamomum et balsamum aromatizans odorem dedi et quasi myrrha electa dedi suavitatem odoris.

Гріх, який сокрив його від очей Божих, наблизив його до прибіжища грішників. Її очі, здавалось, дивились на нього з лагідною жалістю; її святість, дивовижне світло, яким ледь променіла її тендітна плоть, не принижувала грішника, який звертався до неї. Якщо коли щось і спонукало його відкинути гріх та покаятись, то це тільки бажання бути її лицарем. Якщо коли душа його, скрадаючись назад у свою оселю після того, як вигасало шаленство тіла, і поверталась лицем до тієї, чий символ — вранішня зоря, яскрава й дзвінка, миротворче знамення раю, — то це тільки тоді, коли на вустах, що шепотіли її імена, ще долунювали мерзькі, соромітні слова і остигав ще смак хтивого поцілунку.


Zdzisław Beksiński

Тим не менш, найсильнішими епізодами в романі є філософські роздуми Дедала, як відомо, Джойс синтезував їх довший час, тай роман писався роками, філософія удосконалювалась, ставала чистішою.

Жаль — це почуття, яке зупиняє душу при зустрічі з чимось серйозним і незмінним у людських стражданнях і єднає її зі страждальцем. Жах — це почуття, що зупиняє душу при зустрічі з чимось серйозним і незмінним у людських стражданнях і єднає її з таємною причиною їх.

Насправді трагічність — це наче обличчя, що дивиться у два боки — в напрямку жаху і в напрямку жалю, що є її фазами. Я недарма ужив слово «зупиняти». Я маю на увазі, що трагічна емоція — статична. Точніше, драматична емоція — статична. Неправдиве мистецтво збуджує кінетичні почуття — хотіння або нехіть. Хотіння штовхає нас до чогось, спонукає нас оволодіти ним; нехіть каже його відкинути, відштовхує від нього. Тому мистецтво, яке збуджує їх— порнографічне чи дидактичне, — це мистецтво неправдиве. Отож естетична емоція (я вживаю загальний термін)— статична. Душа спиняється, підносячись понад хотінням чи нехіттю.

Ритм, — мовив Стівен, — це перше формальне естетичне співвідношення частин в естетичному цілому, або ж відношення естетичного цілого до його частини чи частин, або ж кожної частини до їх цілого. Мистецтво, — сказав Стівен, — це вміння людини розпорядитися чуттєвим або інтелектуальним матеріалом з естетичною метою.

Angolo Bronzino

Платон, здається, сказав, що краса — це сяйво істини. Не думаю, щоб у цім був якийсь інший сенс, аніж той, що правдиве і прекрасне — родичі. Істину споглядає розум, умиротворений бездоганною пов’язаністю розумового; красу споглядає уява, вмиротворена бездоганною пов’язаністю чуттєвого. Першим кроком в напрямку істини буде збагнути засяг і можливості самого розуму, охопити думкою сам акт пізнання. Вся філософська система Арістотеля виросла з його книги з психології, а та, на мою думку, виросла з його твердження, що той сам атрибут не може водночас і в тому самому зв’язку належати і не належати тому самому суб’єктові. Першим кроком у напрямку краси буде збагнути засяг і можливості уяви, охопити думкою сам акт естетичного сприйняття.

Ну і наприкінці, означення краси від Аквіната-Стівена, три її складові : цілісність, лад , яскравість.

— На закінчення того, що я говорив про красу, — мовив Стівен, — скажу, що бездоганні пов’язаності чуттєвого повинні відповідати необхідним фазам художнього сприймання. Знайди їх — і ти знайдеш властивості універсальної краси. Тома Аквінський каже: Ad pulchritudinem tria requiruntur, integritas, consonantia, claritas. Я перекладаю це так: Красі потрібні три речі — цілісність, лад, яскравість. Чи відповідають вони фазам сприймання? Ти розумієш все це?

— Звичайно, — сказав Лінч. — Якщо ти вважаєш, що розуміння в мене лайняне, то біжи за Донованом — хай він тебе слухає.

Стівен вказав на кошик, що його служка м’ясника почепив собі на голову догори дном.


Andrew Wyeth, Bean Basket. 1966

— Глянь на цей кошик, — сказав він.

— Бачу, — сказав Лінч.

— Аби побачити цей кошик, — сказав Стівен, — твоя свідомість насамперед виокремлює його з решти видимого всесвіту, який кошиком не є. Перша фаза сприймання — це вирізнення об’єкта, який сприймається. Естетичний образ являється нам у просторі або в часі. Почуте вухом являється в часі, побачене зором — у просторі. Але насамперед — часовий він чи просторовий — естетичний образ явно сприймається як самообмежений і самодостатній на безмірному тлі простору або часу, які ним не є. Ти сприймаєш його як щось одне. Ти бачиш його як одне ціле. Сприймаєш його цілісність. Це і є integritas.

— Як в око вліпив! — сказав Лінч, сміючись. — Давай далі.

— Далі, — сказав Стівен, — ти рухаєшся від точки до точки, як ведуть тебе лінії його форми; сприймаєш його як рівновагу частин в межах цілого; відчуваєш ритм його структури. Інакше кажучи, після синтезу безпосереднього сприйняття іде аналіз сприймання. Відчувши спершу, що це щось одне, тепер ти відчуваєш, що воно якесь. Ти вже сприймаєш його як щось різнояке, багаточленне і подільне, як щось складне, утворене з частин, як їх результат і сума — тобто як щось зладнане. Оце і є consonatia.

— І в друге око вліпив! — дотепно сказав Лінч. — Тепер поясни, що таке claritas і дістанеш сигару.

— Значення цього слова, — сказав Стівен, — не зовсім певне. Аквінець вживає термін, але він, схоже, неточний. Це слово довгий час збивало мене з пантелику. Ти починаєш гадати, чи не мав він на увазі символізм або ідеалізм, для яких найвища якість краси — це світло з якогось іншого світу, ідея, матерія якої — всього лиш її тінь, реальність якої — всього лиш символ. А може, думав я, він хотів сказати, що claritas — то мистецьке виявлення божественної мети в усьому або сила узагальнення, яка надає естетичному образові універсальності, заступає своєю яскравістю його властиву природу. Проте все це літературні балачки. Я ж розумію це так. Сприйнявши кошик спершу як щось одне, проаналізувавши його потім за його формою і сприйнявши його як якусь річ, ти робиш єдино можливий, логічно й естетично дозволенний синтез. Ти бачиш цю річ як саме цю річ, а не іншу. Яскравість, про яку говорить святий Тома, це схоластична quiddatias, сутність речі. Цю найвищу якість митець відчуває, ще коли естетичний образ лише зароджується в його уяві. Стан ума в цю таємничу мить Шеллі прегарно порівняв із згасаючою вуглиною. Мить, коли ум, в захваті перед цілісністю краси, в подиві перед її ладом ясно сприймає оту її найвищу якість — чисте яскріння естетичного образу, — ця мить і є стаз, ясний безмовний стаз естетичної приємності, настрій духа, дуже схожий на той сердечний стан, що його італійський фізіолог Луїджі Ґальвані назвав, майже так само гарно, як Шеллі, очаруванням серця.

Стівен спинивсь і, хоч товариш його не озивався, відчув, що після слів його довкола стала очарована думкою тиша.

— Те, що я сказав, — знову заговорив він, — стосується краси у ширшому смислі слова — тому, який воно має в літературній традиції. У мові загалу це слово має інакший смисл. Коли ми говоримо про красу в цьому другому смислі, на наше судження справляє вплив саме ж таки мистецтво, форма цього мистецтва. Образ, зрозуміло, неминуче стане між розумом і чуттям самого митця та розумом і чуттям інших. Якщо пам’ятати це, то цілком очевидно, що мистецтво не могло не поділитися на три форми, у певному поступальному розвитку. Ось ці форми: лірична, в якій митець пов’язує образ з собою; епічна, в якій він ставить образ між собою й іншими; драматична, в якій він пов’язує образ з іншими.

Джек Ветріано

А тепер фінал. Мить звільнення. Порівняння Стівена з архетипами, богами і мучениками. А ще ластівки, котрі ширяють над пітьмою чорного моря первісної темряви.

Що виглядає він угорі, стоячи тут на сходах, наслухаючи їх різкий переливчастий крик, стежачи за їх летом? Яке знамення? В голові майнула фраза з Корнелія Аґріппи, а відтак заметушились безформні думки зі Сведенборґа — про відповідність між птахами й речами розумовими і про те, як створіння небесні набираються знань і знають свою пору та час, бо, на відміну від людини, вони улягають порядкові свого життя, а не псують його раціональним розумом.

Не одне століття дивилися люди угору, як оце дивиться він, на птахів у польоті. Колонада над ним обернулась в уяві античним храмом, а ціпок, на який він втомлено сперся, — посохом авгура. В глибині його втоми ворухнулось чуття страху перед невідомим — перед символами і лихими знаменнями, перед чоловіком-яструбом, чиє ім’я він носить, чоловіком, що вирвався зі свого полону на крилах з лози, перед Тотом, богом письменних, що писав очеретиною на табличці і носив на вузькій ібісовій голові шпичастий місяць.

Він усміхнувся, бо образ цього бога викликав в його уяві образ судді у перуці, з товстим пляшковидим носом, який проставляє коми в документі, тримаючи його на відстані витягнутої руки; та й ім’я цього бога прийшло на пам’ять тільки тому, що асоціювалося з ірландською присягою. Ні, це таки маячня. Але, мабуть, не з маячні ж збирається він назавше покинути дім молитви й розважливості, в якому народився, і порядок життя, в якому виріс?

Francisco Goya

Вони знов пролетіли з пронизливим криком над виступом будинку, темні летючі цятки у блякнучому повітрі. Що то за птахи? То, либонь, ластівки повернулися з півдня. Значить пора і йому в путь, адже ластівки вічно відлітають і повертаються, вічно будують нетривкі домівки на піддашшях людських будинків і вічно покидають домівки заради мандрів.

Схиліть обличчя, Уно і Аліле,

Дивлюсь на них, як ластівка, що кине

Останній погляд на гніздо під дахом,

І лине понад води.

М’яка плинна радість, наче гул повноводдя, розлилася по пам’яті, й він відчув у своєму серці тихий спокій мовчазних обширів блякнучого безплотного неба над водами, спокій океанічної тиші, і ластівок, що літають у морських сутінках над плином вод.

М’яка плинна радість лилася в словах, де м’які довгі голосівки зіштовхувались безгучно і розпадались, плеснувши, і відпливали назад, невтомно поденькуючи білими дзвониками хвиль у німому дзвоні, у німому передзвоні, у тихому вмліваючому зойку; і він відчув, що знамення, котре він шукав у кружлянні стрімких пташок та в блідому обширі неба над головою, вилетіло з його серця, наче пташка з вежі — спокійно й прудко.

Charles Holroyd “Daedalus”, 1895 

Отже, чому все ж таки “Портрет митця замолоду” це найкращий твір становлення генія? Бо він показує розвиток від найпростішого до фантастично складного, але від того ще прекраснішого. Це здобування життєвої філософії, це шлях до роману віку, до ролі заслуженої легенди. Звісно, що як і Джойс так і Дедал, все ж не досягли свого ідеалу – вони обидва були залежними від рецепції та думки інших. Джойс до кінця життя так і не зміг змиритись з провінційністю та тупістю своїх співвітчизників та читачів, він хотів, щоб вивченню його шедеврів виділяли ЧАС. БАГАТО ЧАСУ, якщо бути точним, про Finnegans Wake, він говорив, як про роботу, яку філологи розгадуватимуть роками. І напевно добре, що Джойс не застав сьогодення – епохи кліпового мислення, картинок, нерозбірливого пожирання контенту і товарів, дешевого соціоблядства і кітчу.

Але, будьмо чесні повністю – не так Джойс і пікся за читача, коли писав свої книги. ЦЕ сповідь самому собі, це виправдання самого себе і це ода самому собі. Я впевнений, що він від душі насолоджувався, коли писав ці книги, щасливий і той, хто отримає насолоду читаючи та досліджуючи їх. Таких мало, але їм приналежиться Царстово Здобутого Я.

Gustave Dore

В статі використана цитати з видання  “Джеймс Джойс. Портрет митця замолоду” / Перекл. з англ. Мар’яни Прокопович. – Львів: ВНТЛ–Класика, 2005. – 272 с.

Переклад Мар’яни Прокопович дуже добрий, фраґментрано читав і російський переклад, мушу зазначити, що український живіший, милозвучні ший і приємніший у всіх сенсах, великих похвал вартує перекладений вірш Дедала.

Ти не стомилась од палахкотання,

Провинних янголів спокусо-знадо?

Мовчи, мовчи про дні очарування.

Зайнялось серце від очей проміння,

Воно твоїй скориться волі радо.

Ти не стомилась од палахкотіння?

Палає серце, й фіміам кохання

До неба лине з океану-граду.

Мовчи, мовчи про дні очарування.

Злились в єдиний гімн благодаріння

Наші пісні надривні й серенади.

Ти не стомилась од палахкотіння?

Умить, як повну чашу жертводання

Підносять руки наші, й кадять ладан,

Мовчи, мовчи про дні очарування.

Тільки ж не згасить нашого жадання

Утомний погляд і обіймів злада.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s