Кнут Гамсун “Пан”.

Вчитуючись в прекрасний, сповнений неперевршених описів пририроди текст Гамсуна, я раз-по-раз запитував себе. Хто ж тут Пан?

Можливо це головний герой, котрий за непояснених причин оселився в мисливському будинку, уникає людей. Насолоджується природою, спілкується з природою зі своїм псом Езопом. Це ж про нього Едварда каже, що він має звірячі очі. І з природою він чинить не,як варвар, а як син її. Вбиває лиш тоді, коли голодний. Хіба що два гріхи він скоїв і за два був скараний – убив орла і підірвав скелю.

Andrew Wyeth

Буває, ідуть дощі і шаленіють бурі, а тобі хоч би що; нерідко такої дощової днини якась невеличка радість опановує тобою і ти наодинці зі своїм щастям ідеш у мандри. А там стоїш собі й дивишся просто перед себе, вряди-годи нишком смієшся й озираєшся навколо. Про що ти думаєш? Про чисту шибку в чиємусь вікні, про сонячний промінь на тій шибці, про краєвиди зі струмочком, а може, й про блакитну прогалинку на небі. Більше й не треба.

Іншим часом навіть надзвичайні події неспроможні розвіяти буденщини й нудьги; можна бути непохитним, збайдужілим і безпристрасним посеред танцювальної зали. Бо ж твоя власна душа — то джерело журби і радощів.

Andrew Wyeth

За островами важко й спокійно дрімало море. Скільки разів я дивився на нього з гір, вибираючись на саму вершину! Тихими днями кораблі майже не рухались, впродовж трьох днів я міг бачити те саме вітрило — білу цятку, завбільшки з чайку, на воді. А як налітав ураган, то гори вдалині немов розтавали, розходжувалась буря, південно-західний шторм,— таке собі видовище, де я був за глядача. Все огортав туман. Земля і небо зливались докупи, хвилі витинали химерні повітряні гопки, витворюючи силуети людей, коней і пошматованих корогов. Я ховався за скелею і в моїх голові роєм роїлися всілякі думки, душа моя збуджувалась до краю. Бойозна, гадав я собі, очевидцем чого мені доводиться сьогодні бути і чом це море відкривається моїм очам? Може, цієї миті я бачу нутро головного мозку землі: що там діється і як усе клекоче! Езоп був стривожений, раз по раз він задирав морду й нюшив, його вражливі лапи трусились від холоду; а так, як я не озивався до нього, то він лягав мені між ногами і, достоту як і я, впивався зором у море. І нізвідки не чулося ні галасу, ні людської мови, нічогісінько, крім оцього могутнього гулу понад моєю головою. Ген-ген у морі стирчала скеля — одним одна; коли ту скелю нагортало хвилею, з неї показувалась якась безумна химера, ні, либонь, не химера, то зводився на рівні бог моря, мокрий до кісток, і споглядав світ, пирхаючи так, що чуб і борода оберталися навкруг його голови колесом. А тоді він знов потопав у виру.

Andrew Wyeth

За милю вділ від мене лежало море; скелі були чорні і мокрі, бо з низ без угаву спадала вода, вихлюпуючи одну й ту ж скупеньку мелодію. За цими слабенькими звуками далеко в горах я не помічав, як плине час, а сидів і дивився довкруж. Ну ось, ця нескінченна мелодійка плюскоче собі в самоті, міркував я, і ніхто її не чує і не думає про неї, та однак вона плюскоче сама для себе без кінця-краю, без кінця-краю! І, чуючи той плюскіт, гори мені більше не здавалися цілковитою пусткою, іноді чинилося таке: грім стрясав землю, з котроїсь скелі зривалася брила й звалювалась у море, лишаючи за собою слід із кам’яного пороху. Тієї ж миті Езоп повертав морду проти вітру, здивовано нюшив запах смаленого й нічого не міг второпати. Коли від талого снігу потріскалися скелі, то годі було одного пострілу чи навіть лише гучного крику, щоб велетенські брили зривалися й скочувалися з гори…

Andrew Wyeth

Всюди тихо, хоч маком сій. Цілий вечір лежу й дивлюся у вікно. Понад полем і понад лісом покоїлося якесь казкове сяємо, сонце сіло, вибарвивши небокрай густим червоним світлом, ніби застиглими фарбами. Небо було чисте від хмар; я не міг відірвати погляду від цього ясного моря, і мені здавалося, начебто я лежав віч-на-віч із дном світу й моє серце аж тремтіло перед цим оголеним дном, відчуваючи там свою домівку. Господи, мовив я подумки, чого це небосхил увечері прибирається в фіолети й золото? Чи немає, бува, на самім верху всесвіту якогось величного свята з зоряною музикою та з плаванням річками на човнах? Мабуть, що є! І я, заплющивши очі, гайнув плавати на тих човнах, а думки одна за одною снувалися в моїй голові…

Andrew Wyeth

Я тинявся околицями й спостерігав, як сніг перетворювався на воду і як скресав лід. Кілька днів, коли в моїй хатині вже було вдосталь їжі, я жодного разу не стріляв із рушниці, просто блукав на волі й бив байдики. Хоч куди б я поткнувся, однаково було на що подивитись і було що послухати, щодня все потроху мінялося, навіть чагарі верболозу і ялівець очікували весни. Скажімо, заглянув я до млина, а він іще не розмерзся; однак за стільки Божих літ земля круг нього втопталася й свідчила про те, що люди сюди приносили клунки зерна на своїх спинах і тут їм мололи борошно. Я повештався, ніби між людьми, на стінах було повирізувано повно літер і дат. Ото так!

Andrew Wyeth

Як на мене, я трохи вмію читати в душах людей, з якими спілкуюсь, а може, й ні. О, коли я в доброму гуморі, то мені здається, ніби я бачу, що робиться на самому дні чужої душі, хоч великого розуму мені бог не дав. Скажімо, сидимо ми — кілька чоловіків, кілька жінок та я — десь у вітальні й мені здається, ніби я знаю, що діється в людських душах і що вони думають про мене. Я помічаю кожен порух їхніх очей; іноді кров шугає їм у лице й змушує їх червоніти; а часом вони вдають, що дивляться в інший бік, а самі крадькома косують на мене. Я сиджу там і все те бачу, і ніхто навіть гадки не має, що кожну душу мені видно наскрізь. Хтозна-скільки років я вважав, що вмію читати в усіх людських душах. А воно, може, й не так…

Andrew Wyeth

Ночі, либонь, кудись запропастилися, сонце ледь-ледь занурювало свою тарелю в море та й знов підбивалось угору — червоне, свіже, начебто спускалося донизу пити вино. Що за дива коїлися зі мною ночами! Ніхто в світі в те не повірить. Невже то Пан вилазив на дерево й дивився обома, що я робитиму? І невже він світив голим животом і корчився так, наче, сидячи, цмулив зі свого власного живота? Та всю ту штуку він утинав задля того, щоб пильнувати мене, і ціле дерево тряслося від його глухого сміху, коли він помічав, як усі мої думки кидалися вроздріб. Всюди в лісі щось шаруділо. Нюшили звірі, перегукувалися птахи, їхній клич переповнював повітря. Саме прилетіли хрущі; їхнє гудіння змішувалось з тріпотінням нічних метеликів; здавалося, що в усьому лісі то щось пошепки питають, то щось пошепки відповідають. О, там було що слухати! Я не спав три ночі, я думав про Дідеріка й Іселіну.

Andrew Wyeth

Тож, я стріляв не для того, щоб убивати, я стріляв для того, щоб жити. Якщо сьогодні мені потрібен був один тетерук, то я й підстрілював одного; а другого підстрілював на другий день. Нащо мені вбивати більше? Я жив у лісі, я був його сином. Першого червня заборонили полювання ще й на куріпок та зайців, мені майже не було чого стріляти; дарма, я ловив рибу й жив на рибі. От візьму в її батька човна й попливу в море. Ну, звісно, я не той мисливець, щоб тільки стріляти, а той, щоб жити в лісі. Там мені було добре: я їв, простягнувшись на землі, а не сидячи на стільці, витягнувшись в струнку, і не перевертав келихів. У лісі я собі нічого не боронив: заманулось — і лягав горілиць, заплющував очі й говорив усе, що спадало на думку. Часто хотілось озватись хоч словом, щось казати на повен голос,— тоді здавалося, ніби в лісі лунає мова самого серця…

Andrew Wyeth

Коли б ви тільки знали, що я в цих краях бачу! Взимку йду-йду собі та й натраплю було на сліди білих куріпок. Нараз сліди зникають, виходить, птахи знялись у повітря. Але за відбитками крил я визначаю, в який бік вони полетіли, і швидко їх знаходжу. Щоразу в цьому є для мене якась новизна. Восени часто й густо доводиться спостерігати за падучими зірками. Тоді я наодинці сам із собою думаю: а що коли це світ звела судома і він просто в мене на очах розбивається в друзки? І мені… як мені поталанило побачити метеорит! А коли надходить літо, я бачу мало не на кожнім листочку якісь створіннячка, деякі з них безкрилі й нікуди не можуть піти, вони до самої смерті мусять жити на тому листочку, де побачили світ. Уявляєте? Іноді мені трапляється синя муха. Звісно, про все це майже не говорять, хтозна, чи й ви мене розумієте.

— Ні-ні, я вас розумію.

— Так от. Часом я дивлюсь на траву, а може, й трава дивиться на мене, хіба ми знаємо? Я прикипаю очима до звичайнісінької бадилинки, вона ледь помітно тремтить, і мені здається що в цьому щось є. Я сам собі думаю: як тремтить ця бадилинка! А коли я дивлюся на сосну, то навіть якась її гілка змушує мене трішки подумати про неї. Та буває, що серед пустки гір я зустрічаю і людей, буває й так.

Andrew Wyeth

Ми сіли у верес.

— А знаєш, що каже про тебе моя товаришка?— спитала вона.— Вона каже, що в тебе звірячий погляд, і коли ти дивишся на неї, то доводиш її до нестями. Вона каже, що їй тоді здається, ніби ти до неї доторкаєшся.

Якась особлива радість зануртувала в мені, як я те почув: не за себе я зрадів, а за Едварду. Я подумав: мене цікавить лише одна-єдина і її слова про мій погляд. Я спитав:

— І що це за товаришка?

— Не скажу,— відповіла вона,— але з тих, хто був з нами на острові, де в’ялять рибу.

— Он як,— зронив я.

І ми перевели мову на інше.

Andrew Wyeth

А може паном є Едварда? Та ні, вона скоріш за все гуцульська нявка – істота, котра заманює лісорубів у чагарі і чинить з ними там всяке. Випиває їх душу. Висушує життя.

Andrew Wyeth

 Як же я стужився за тобою!— сказав я їй. Побачивши її, я схвилювався, а вона так здивувалась, що ледве й глянула на мене.— Я люблю твою молодість і твої добрі очі,— вів я далі.— Покарай мене сьогодні за те, що я більше думав про іншу, ніж про тебе. Знаєш, я прийшов, щоб тільки побачити тебе. Мені так гарно з тобою, я кохаю тебе. Ти чула, як уночі я тебе кликав?

— Ні,— нажахано відповіла вона.

— Я кликав Едварду, панну Едварду, а думав про тебе. Я від того й прокинувся. Атож, я думав про тебе, мені можна пробачити, я обмовився, назвавши Едварду. Та годі вже про неї. Господи, любонько моя кохана, Ево! В тебе сьогодні такі ясні уста! В тебе красивіші, ніж в Едварди, ноги, ось глянь сама,— я підняв їй спідницю, щоб вона побачила свої ноги.

Радість, якої я ще ніколи в ній не бачив, заграла на її виду; вона хоче відвернутись, та роздумується і однією рукою обіймає мене за шию.

Andrew Wyeth

Бідолашна Ева. Напевно щиро закохана німфа, Ехо. В ній багато від супутниці пана , а ще вона така ж ніжна і її так легко вбити. Вона вмирає у воді неспроста.

Я лягаю біля самісінького багаття і споглядаю полум’я. З гілки ялини падає шишка, а тоді ще й пара сухих галузок. Ніч – немов безмежна безодня. Я заплющую очі.
За якусь годину мої почуття починають хилитатися в певному ритмі, я зливаюсь в єдиному акорді з неосяжною тишею, в єдиному акорді. Я дивлюсь на півмісяць, що стоїть у небі, мов біла мушля, і мене поймає відчуття любові до нього, що я аж червонію. “Місяць,- тихо й палко кажу я.- Місяць!” І моє серце трепече і рветься до нього. Так триває кілька хвилин. Легке повівання, до мене долітає незвичний вітер, якийсь повітряний рух. Що це? Я озираюсь і нікого не бачу. Вітер кличе мене, і моя душа слухняно кидається на той клич; я відчуваю, як щось мене підіймає і я вже не я, а хтось пригорнений до чиїхось невидимих грудей. Мої очі зволожуються, я тремчу,- десь поблизу стоїть Бог і не зводить з мене свого погляду. Так збігає ще кілька хвилин. Я повертаю голову, незвичний повітряний рух припиняється, і я бачу начебто спину привида, що безмовно простує лісом…
Якусь мить я борюся з легким запамороченням, я був знесилений від душевного хвилювання, на мене налягає така смертельна втома, що я засинаю.
Коли я прокинувся, ніч уже розтала. О, у мене давно був жалюгідний вигляд, хапав жар і я тільки й ждав, що звалюся від якоїсь недуги. Все навкруг мовби розпливалось переді мною, я дивився довкіл запаленими очима, і мною опанувала глибока журба.

Але найпевніше, що Пан, ні Паноптес це Ліс, це Море, це Природа, це Бог Життя, котрий перебуває над всім і у всім.

Одна дівчина сиділа в кам’яній башті в полоні. Вона кохала одного пана. За що? Спитай вітра і зірок, спитай Бога життя, бо ніхто інший не знає відповіді. А той пан був для неї приятелем і коханим; однак минув час і якось він побачив іншу, і його почуття змінились.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s