Джеймс Джойс “Джакомо Джойс”. Кохання в Трієсті, провісники Моллі та Леопольда

Одного разу Італо Звево, італійський письменник та друг Джойса в одному з своїх листів написав таке : “Коли ви напишите твір про наше місто? Я певний, вам варто це зробити.” Йшлося про Трієст, місто на березі однойменної затоки Адріатичного моря. Саме тут Джойс працював викладачем англійської мови, саме сюди емігрував після жахливого скандалу зі спаленими примірниками “Дублінців”. Тим не менш, дія всіх його творів відбувається в кохано-ненависному Дубліні і лише “Джакомо Джойс” твір винесений за межі Ірландії.

Намагаючись проаналізувати цю, абсолютно поетичну річ, звернімось спочатку до назви – Джакомо, це італійська версія імені автора, тобто, це твір про італійського Джойса, написано його було в період між 1911 і 1914 роками, саме тоді, коли йшла робота над завершенням “Портрета митця замолоду” – твору, після якого Джойса назвали новим Толстим. Тим не менш, сам Джойс каже таке: “З тих книг, що знайомі мені, певно лиш “Герой нашого часу” Лермонтова має якусь подібність з “Портретом”. Звісно, мій роман значно довший, та й герой Лермонтова аристократ, розчарований чоловік і сильна тварина. Але подібність можна знайти в цілі і назві, а іноді в іронічному трактуванню.”

Джакомо, це той же Митець, але вже зріліший та з легшим, іронічнішим ставленням до життя, це поет, котрий намагається зняти з себе романтичний ореол. В уривку, наведеному нижче вже звертаємо увагу на чудову гру слів – середній вік, як вік Джакомо (вік кризи) і як ціла епоха.

Падуя далеко за морем. Мовчазний середній вік, ніч, морок історії сплять під місяцем на Piazza delle Erbe. Місто спить. З підворіть темних вулиць очі повій виловлюють блудолюбів. Cinque servizi per cinque franchi. Темна хвиля чуття, ще, і ще, і ще.

Мій зір померк у мороці, померк,

Померк у мороці, любове.

Ще раз. Годі вже. Темна любов, темна жага. Годі вже. Морок.

Переклад, хоча й чудовий, але втрачає альтеративну поезію, тому варто прочитати це ще раз, але в оригіналі.

A flower given by her to my daughter. Frail gift, frail giver, frail blue-veined child.

Padua far beyond the sea. The silent middle aga, night, darkness of history sleep in the Piazza delle Erbe under the moon. The city sleeps. Under the arches in the dark streets near the river the whores’ eyes spy out for forni-cators. Cinque servizi per cinque franchi. A dark wave of sense, again and again and again.

Mine eyes fail in darkness, mine eyes fail,
Mine eyes fail in darkness, love.

Again. No more. Dark love, dark longing. No more. Darkness.

Twilight. Crossing the piazza. Grey eve lowering on wide sagegreen pasturelands, shedding silently dusk and dew. She follows her mother with ungainly grace, the mare leading her filly foal. Grey twilight molds softly the slim and shapely haunches, the meek supple tendonous neck, the fine-boned skull. Eve, peace, the dusk of wonder . . . . . . . Hillo! Ostler! Hilloho!

Mio padre: вже найпростіші вчинки її неординарні. Unde derivatur? Mia figlia ha una grandissima ammirazione per il suo maestro inglese. Обличчя літнього чоловіка – красиве, розпашіле, з виразно єврейськими рисами і з довгими сивими баками – обертається до мене, коли ми разом ідемо схилом униз. О! Чудово бо сказано: чемність, зичливість, цікавість, довіра, підозра, природність, стареча безпорадність, самовпевненість, відкритість, вишуканість, щирість, осторога, пристрасність, співчуття: чудова суміш. Іґнатію Лойола, та поможи ж мені!

Я стиха граю, легенько наспівуючи тужливу пісню Джона Давленда. Гірке прощання: мені також не хочеться прощатись.

Окрім Джакомо, чітко виділяємо трьох інших Героїв : Неназвана Вона, в котру герой закоханий і її Батько. Вона – чорнява італійка, з повними губами і меланхолійним поглядом, така собі Астарта з полотен Данте Ґабріеля Росетті. Він – заможний єврей, батько сімейства.

З ночі й сльоти я підводжу погляд на повитий млою пагорб. Мла зависає над мокрявими деревами. Світло у горішньому покої. Вона вдягається до театру. Привиди у дзеркалі. . . . . Свічки! Свічки!

Звертаємо увагу і на чутливо-еротичні описи, такого не бувало раніше ні в Портреті ні у Дублінцях.

Вона підносить руки, силкуючись защібнути на потилиці чорну серпанкову сукню. Але хоч як натужується, це їй не вдається. Вона мовчки задкує до мене. Я підношу руки, щоб допомогти: її руки опускаються. Я тримаю тонкі, як павутинка, крайчики сукні і, защібаючи сукню ззаду, бачу крізь прорізи чорного серпанку гнучке тіло під оранжевою сорочкою. Стьожки сповзають з плечей і сорочка поволі спадає: гнучка гладка голизна мерехтить сріблястою лускою. Сорочка помалу зсувається гладким вилощеним сріблом виточених сідниць і над борозенкою, де тьмяно-срібляста тінь. . . . Пучки холодні, тихі й рухливі. . . . Дотик. Дотик.


Paul Wunderlich, Giacomo Joyce (Plate 8), 1976

А ось цей епізод, згодом перекочує в легендарний третій розділ “Улісса” “Протей”, правда там, Трієст перетвориться на Париж.

Чисте повітря на гірській дорозі. Вільготно пробуджується Трієст: вільготне сонячне світло над хаотичним скупченням черепахуватих дахів, покритих брунастою черепицею; гурма розпластаних хробаків у чеканні національного визволення. Красунчик підводиться з ложа жінки коханця своєї жінки: терноока господиня вже схопилася і снує туди-сюди з блюдечком оцтової есенції в руці ….. На гірській дорозі чисте повітря і тиша: тільки цокіт копит. Дівчина верхи на коні. Гедда! Гедда Ґаблер!

 В “Уліссі”:

Париж прокидається неохоче; його лимонні вулиці заливає сліпуче сонце. В повітрі витає вогкий дух вівсяних коржиків, жаб’ячо-зеленої полинівки, пахощі ладану від заутрені у поблизькій церкві. Гульвіса встає з ліжка дружини коханця своєї дружини, уже на ногах домогосподарка, запнулася хустинкою, і в руках у неї блюдце з оцтовою кислотою. У Родо Івонна з Мадленою наводять марафет на свої прив’ялі принади, трощачи золотими зубами chaussons, роти у них пожовкли від pus de flan breton. А за вікном мелькають обличчя паризьких чоловіків, так добре обласкавлених пошуковувачів їхньої ласки, завитих конкістадорів.

Із автобіографічних моментів, захоплення Джойса музикою і його безконечні роздумування над Шекспіром, “Гамлет”, “Макбет”, ”Отелло” ,”Буря”- капітальні твори для розуміння не тільки “Улісса”, але й всієї творчості автора.

Я викладаю Шекспіра тямковитому Трієстові: Гамлет, мовлю я, котрий якнайчемніше ставиться і до шляхетних панів, і до простолюду, грубуватий в стосунках лише з Полонієм. Розчарованому ідеалістові, йому, можливо, в батьках його коханої бачиться тільки гротескна спроба природи відтворити її образ. . . . . . . . . . . Невже ви цього не завважили?

Слово “Гамлет” в “Уліссі” вживається 47 разів, серед численних монологів Дедала знаходимо:

— А що таке привид? — запитав Стівен із новим завзяттям. — Хтось такий, що став невідчутний чи то по своїй смерті, чи то кудись надовго завіявшись, чи то змінилися звичаї. Єлизаветинський Лондон однаково далекий від Стратфорда, як і розбещений Париж від цнотливого Дубліна. Хто ж цей привид із limbo patrumщо повертається у світ, де його всі забули? Хто такий король Гамлет?

Прототипом для головної героїні Джакомо, а також для Моллі Блум, послужила Амалія Поппер – дівчина, котра деякий час працювала в Джойса секретаркою.

Амалія Поппер з батьком Леопольдом Поппером

Мої слова в її сприйнятті: холодні гладенькі камінці, що тонуть у трясовинні.

Ці бліді холодні пучки пальців торкалися сторінок бридких і прегарних, на яких моя ганьба пашітиме довіку. Бліді й холодні й непорочні пучки. Чи ж вони ніколи не грішили?

Голос мій завмирає, поглинутий луною слів, як завмирав поміж лунких горбів обтяжений мудрістю голос Предвічного, коли він промовляв до Авраама. Вона відкидається на подушки під стіною: риси одаліски в розкішній напівтьмі. Її очі ввібрали мої думки: і душа моя розчиняється в ній, і струменить, і ллє, і сочиться рідким і рясним сім’ям у вологу теплінь поступливо закличної теміні її жіночності. 

Paul WunderlichGiacomo Joyce (Plate 7), 1976

Леопольд Поппер – батько Амалії, вжей й своїм іменем і єврейським походженням послугувався як прообраз Блума. Подібну сюжетну паралель, явно знаходимо в Уліссі – Дедал (Джакомо) бачить сон в котрому якийсь турок(Блум) пропонує йому одаліску (Моллі). В останньому розділі вже Моллі Блум увляє собі любощі із Стівеном.

Турок безпосередньо з’являється в Джакомо:

Татусь і дівчатка спускаються з гори на санчатах: султан зі своїм гаремом. Шапки й куртки щільно облягають тіло, теплий від ноги язичок черевичка щільно перетянуто навхрест шнурівкою, коротка спідничина випинається на опуклостях колін. Білий спалах – сніжинка, снігопушинка:

Коли вона поїде знову прогулятись,

Чи зможу я її побачить?

Кінцівка досить іронічна, але важко не помітити в ній погано приховану печаль. Джойс великий мрійник, нереалізована пізня любов обертається цим твором. Амалією він досить швидко перехворів, вчинив з нею, так, як би вчинив кожен хороший автор – увіковічнив в своєму творі, де зробив з нею все, чого не наважився зробити в дійсності.

Неготовність. Голі стіни. Студене денне світло. Довгий чорний рояль: труна для музики. На його краєчку жіночий капелюшок, оздоблений червоною квіткою, і парасолька, складена. Її герб: шолом, червлень і тупий спис на щиті – чорного кольору.

Прилога: Люби мене, люби й мою парасольку.


Paul Wunderlich, Giacomo Joyce (Plate 9), 1976

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s