Джеймс Джойс “Улісс”. Розділ третій “Протей”. Неодмінна модальність видимого.

Місце дії : Беріг

Час дії : 10.00 – 11.00

Мистецтво : Філологія

Колір: Зелений

Техніка: Монолог,естетизований потік свідомості з дрібними вкрапленнями діалогів та описів

Тварина: Пес, котрий стає зайцем-оленем-ведмедем-вовком-телям-лисом-леопардом-пантерою

Таро: Зоря, Сім чаш, Відлюдник, Вісім Жезлів, Два пентаклі.

“Мої слова здаються вам темними. Насправді ж темрява у наших душах, хіба ні?”

Короткий переказ розділу: Стівен опиняється на узбережжі Сендімаунта, там він спочатку повільно бреде із заплющеними очима, роздумуючи про  зорове сприйняття, навколишній світ та фантазію і уявний світ. Він згадує Францію, своїх родичів, розглядає людей на пляжі – двох акушерок, берегом бігає собака збирачів молюсків, в його уяві пес стає Протеєм, змінюючи свою поведінку-форму. Раптово до берега прибивається труп утопленика, про якого раніше  згадувалось в “Телемахові”. Стівен тішиться еротичними фантазіями, котрі надихають його написати вірш, для цього він використовує шматочок паперу з  повідомлення Дізі. В кінці, він виколупує шмарклю і ставить її на виступ скелі. В далечину відпливає невідомий корабель, про який ми дізнаємось в наступних розділах.

Арістотель, Вільям Блейк, Якоб Беме, Джордж Берклі, Готгольд Ефраїм Лессінг, Данте, Семюель Джонсон – імена авторів, теорії та праці котрих  цитує Стівен Дедал в перших десяти реченнях Протея. Зазвичай, саме на цьому розділі людина, котра вперше читає “Улісса” опускає руки, закриває книгу і більше ніколи не вертається до неї (міцніші горішки ламаються на неперевершених “Биках сонця”). “Так ніхто не думає” – скаже обиватель і вірно скаже. Протей – це квінтесенція прекрасних складнощів і чим складніші ідеї, тим потужнішою буде епіфанія, того, хто їх розкриє.

Stephen Crowe

Тлумища думок рояться і боряться в черепі Дедала – ось Арістотелівське поняття про смертну душу, матеріалізм і сприйняття, ось Блейківські пророчі візії, книга Урізена, Лос і доньки пам`яті (котрі разом з Арістотелем перекочували від “Нестора”), ось Signatura rerum Якоба Беме, котрий у відбитих в металевій посудині променях, побачив красу сущого світу, з ним сперечається Берклі зі своєю теорією кольорів, Лессінг також втручається в диспут зі своїми незмінними nacheinander та nebeneinander (одне з найбільш незрозумілих місць, мені все ж таки довелось прочитати “Лаокоона”, щоб зрозуміти ідеї Ефраїма).

І над цим всім легендарна, незабутня, вже культова “Неодмінна модальність видимого”.

Протей, це на противагу Нестору, не думка про думку, а сприйняття, яке намагається спіймати саму сутність сприйняття.

Реальність не залежить від спостерігача, ось який висновок робить Стівен Дедал, залишаючи на виступі скелі зеленувату грудочку шмарклів, виколупану з носа.

Читач третього розділу має декілька опцій прочитання:

1) Скрупульозне вивчення кожного слова, кожного речення, всіх зв’язків, усіх найтонших натяків. Тут обов`язково читати тільки оригінал, озброївшись Ґіффордом, а ще ліпше, читаючи всі примітки на сайті http://m.joyceproject.com.

2) Читати переклад, але теж з коментарями.

3) Читати без коментарів взагалі (навіть в цьому випадку, якщо читач вже володіє певним тезаурусом, інтелектуальним багажем, можна буде багато всього почерпнути).

4) Метода, котру вибрав автор статті – спочатку прочитання українського перекладу без приміток. Потім прочитання оригіналу з примітками. Попутне читання незрозумілих праць та незнаних до того творів для кращого розуміння. Прослуховування аудіокниги в озвученні Володимира Гордєєва (дуже хороше озвучення зі спецефектами) і фінальне (“на чистовик”), повторне прочитання українського перекладу.

Окрім того дуже помічними будуть лекції Володимира Набокова, “Поетики Джойса” Умберто Еко, відеоаналізи кожного розділу від каналу “Армен і Федір”, читати примітки Хоружого річ опційна, бо вони повністю базуються на коментарях Ґіффорда.

Jun-Pierre Shiozava

Але не варто аж так концентруватись на тім “про що” Протей, більш важливо “як” він написаний. Бо це дуже поетична і лінґвістично смачна річ.

Твір, котрий прямо не згаданий, але напевно дуже знаковий та важливий для розуміння “Протея” це “Метаморфози” Овідія. Постійна переміна форм сущого, розмаїття думок, напливів Гераклітової ріки і його ж вогню, котрий намагається пробути з темряви власної свідомості Стівен, щоб знищити предметний навколишній чужий йому світ, створений молотом Los Demiurgos.

Річ, місцями нестерпно складно-прекрасна, але не позбавлена іронії та гумору. Що ж мала б означати та горезвісна коза, невеличкий носо-рукотворний пам`ячник? Той, хто додав одну піщинку в пустелю, той змінив пусталю. Стівен змінює Сендімаунт, а Джойс сміється в обличчя спантеличеного читача. Читач, в даному випадку, це відвідувач філармонії, котрий вислуховує неперевершене виконання Пучіні, Палестрини й Баха, але

раптово в кінці вітруозний диригент виходить на сцену і голосно пукає. Це деструкція літератури, після Джойса лишається Спалена Земля, (Спустошена Земля якщо бути абсолютно чесним). Це найвищий твір модерну, далі тільки пост, після, згрібання крихт зі стола генія.

Центарльний мотив роздіу Море – наша велика та ніжна матір, як його назвав Мулліґан. “Зеленувато- сопливе, кольору нашого стягу” – додає, ще в першому розділі Стівен. Тут же згадується телеграма, котру отримав Дедал з Дубліна “Nother dying come home father”. В українському перекладі читаємо: “Мати вмирає, їдь до дому, батько”, тобто “nother” вважається хибодруком від “mother”.

Насправді традиція перекладу цього одного слова розділила перекладачів на два табори. У 1984 року Ганс Волтер Габлер, котрий вивчав Розенбахськи манускриптй – рукописний текст роману (він зберігається у Фонді Розенбаха у Філадельфії) виявив у ньому чітку літеру “N”, що  відкриває можливість для гри слів. В такому прочитані, “nother” не просто неправильно написане “mother”, а скорочена версія слова “another” – наступний, черговий, інший . В такім разі, українською це могло б звучати: “Ще одна вмирає, їдь до дому, батько”. Матір просто стає ще одною з небіжчиків у великому байдужому світі, а це в свою чергу, також може бути варіантом автоцензури Стівена (мати лиса із загадки стає “бабусею”, мати з листа стає “іншою”). Ось такий обшир інтерпретацій відкривається однією єдиною буквою. Це Улісс, дитинко.

Про поетику, або, як казав Еко “поетики” Джойса. В цім розділі геній розігнався на повну, окрім десятків філософських концепцій, герметизму і гностицизму (Хева і Адам Кадмон), натурфілософії, ніцшеанства і гумористичного атеїзму Таксиля, читач просто купається в поетичній подачі цього всього добра. Поглянемо на кілька уривків нижче.

Коли читаєш сторінку за сторінкою цього дивного витвору, автор якого вже давно пішов у інший світ, відчуваєш, що ти заодно з тим, хто разом із тим спіткався з тим, що колись…

Чудово звучить в перекладі, але оригінал ще

When one reads these strange pages of one long gone one feels that one is at one with one who once…

Оце“one long gone one” з конечним “once”, просто мантра!

Або ж:

His shadow lay over the rocks as he bent, ending. Why not endless till the farthest star? Darkly they are there behind this light, darkness shining in the brightness, delta of Cassiopeia, worlds. Me sits there with his augur’s rod of ash, in borrowed sandals, by day beside a livid sea, unbeheld, in violet night walking beneath a reign of uncouth stars. I throw this ended shadow from me, manshape ineluctable, call it back. Endless, would it be mine, form of my form? Who watches me here? Who ever anywhere will read these written words? Signs on a white field. Somewhere to someone in your flutiest voice. The good bishop of Cloyne took the veil of the temple out of his shovel hat: veil of space with coloured emblems hatched on its field. Hold hard. Coloured on a flat: yes, that’s right. Flat I see, then think distance, near, far, flat I see, east, back. Ah, see now! Falls back suddenly, frozen in stereoscope. Click does the trick. You find my words dark. Darkness is in our souls do you not think? Flutier. Our souls, shamewounded by our sins, cling to us yet more, a woman to her lover clinging, the more the more.

Його тінь лежала на камені, над яким він схилився, дописуючи. А чом вона не безкінечна, аж до найдальшої зірки? Темні вони там, сховані за цим світлом, темрява яскріє у сяйві, дельта Кассіопеї, світи. Моя особа сидить тут зі своїм ясеновим жезлом жерця-віщуна у позичених сандалях удень на березі мертвотно-сірого моря, а в бузковій темряві ночі, ніким не бачена, мандрує, керована веліннями незнаних звізд. Я кидаю від себе цю недалекосяжну тінь, особливі для кожного обриси фігури, і кличу її назад до себе. А будь вона нескінченна, чи була б вона моя, формою моєї форми? Хто бачить мене тут? Хто де-небудь, коли-небудь прочитає те, що я оце написав? Знаки на білому полі. Десь комусь твоїм наймилозвучнішим голосом. Добрий єпископ Клойнський видобув запону свого храму зі свого капелюха священнослужителя англіканської церкви: запону простору з кольоровими емблемами, помережаними на його крисах. Постривай-но. Кольорові на пласкому: атож, саме так. Пласке я бачу. Потім думаю про відстань, близько, далеко, пласке я бачу, на схід, назад. Ага, тепер розумію. Враз падає і заклякає в стереоскопі. Клац — і готово. Мої слова здаються вам темними. Насправді ж темрява у наших душах, хіба ні? Милозвучніша. Наші душі, вражені гріхами нашими, горнуться до нас іще щільніше, так, як горнеться жінка до свого коханого — щільніше й щільніше.

В цьому пасажі згадується “ясеновий жезл жерця-віщуна” в оригіналі специфікація віщуна означена конкретніше “augur’s rod of ash”. Авгурами в древньому римі та Етрурії називали віщунів, котрі слідкували за польотом птахів, ритуал такого віщування полягав у тому, що після певних заклинань, очищення і спеціальної дієти, авгур вибирався на певне місце і за допомогою заокругленого сектора на своєму скіпетрі-ціпку, котрий носив назву “lituus”, вибирав певний відрізок неба – “templum”, за котрим спостерігав деякий час. Кожен птах, котрий там пролітав, кожна хмара, або сонячне прояснення, мали своє окреме значення.


Kenneth Francis Dewey

Цей же розділ перекликається з останніми сторінками “Портрета митця замолоду” де описується дитячі і юні роки Дедала: Що виглядає він угорі, стоячи тут на сходах, наслухаючи їх різкий переливчастий крик, стежачи за їх летом? Яке знамення? В голові майнула фраза з Корнелія Аґріппи, а відтак заметушились безформні думки зі Сведенборґа — про відповідність між птахами й речами розумовими і про те, як створіння небесні набираються знань і знають свою пору та час, бо, на відміну від людини, вони улягають порядкові свого життя, а не псують його раціональним розумом.

Не одне століття дивилися люди угору, як оце дивиться він, на птахів у польоті. Колонада над ним обернулась в уяві античним храмом, а ціпок, на який він втомлено сперся, — посохом авгура. В глибині його втоми ворухнулось чуття страху перед невідомим — перед символами і лихими знаменнями, перед чоловіком-яструбом, чиє ім’я він носить, чоловіком, що вирвався зі свого полону на крилах з лози, перед Тотом, богом письменних, що писав очеретиною на табличці і носив на вузькій ібісовій голові шпичастий місяць.

В “Скіллі та Харибді” він ще згадає про ті часи.

Авгур з літуусом

 Стівен постійно надає своєму ціпкові магічних властивостей, ще на початку розділу читаємо таке “My ash sword hangs at my side. Tap with it: they do.” Українською: “Ясенова шпага висить при боці. Постукуй нею: так вони роблять.” Слово“шпага”, насправді, не зовсім коректий переклад, мається на увазі саме меч, а якщо точніше, то Нотунґ, про який ми почуємо значно пізніше. Дедал носить ціпок для захисту від собак, Джеймс Джойс все життя дуже їх боявся, тож маємо ще один автобіографічний нюанс.

Коштур Стівена має ферулу – металевий ковпачок на кінці, котрий захищає палицю від зношування. В Телемахові читаємо: “Він ішов, чекаючи репліки співрозмовника, тягнучи за собою збоку ясеновий ціпок. Його гостряк легко ковзав по стежці, повискуючи біля ніг. Мій товариш, він за мною, гукає Стііііііііі-вен.” Оте протяжне Стііііііііі-вен, це ніби голос ціпка-фамільяра, чарівної істоти-помічника, котра всюди слідує за своїм хазяїном.

 Постукуй нею: так вони роблять. Хто ж такі, ці таємничі “вони”? Тут є декілька варіантів. Найприземленіший – сліпі. Цікавіші – в древній ірландії, мандрівні барди filí мали звичай ходити з ясеневими палицями і постукувати ними спеціальним чином, вторячи своєму співові, або в якості магічного ритуалу. Мулліґан неодноразово називає Стівена бардом.

Alexey Kurbatov

Але не забуваймо про Протея, нарочито видимо він з’являється в розділі двічі. У вигляді метаморфозуючого пса і потопельника.

Жінка і чоловік. Я бачу її спіднички. Напевно ж, підтикала їх.

Їхній пес гасав піщаним берегом, який дедалі затоплювали хвильки припливу, шастав, нюшачи все навколо. Наче шукав щось таке, що пропало в його минулому житті. І враз він помчав, мов заєць, вуха метлялися позаду, женучися за тінню чайки, що низько тут пролетіла. Пронизливий свист чоловіка насторожив його обвислі вуха. Він повернув і помчав назад, а коли наблизився, потюпав дрібними кроками. На червленому полі олень біжить, природного кольору, комолий. На краю отороченого шумом припливу він спинився, спершися на передні копита й нашорошивши вуха до моря.

“Пес підбіг до них, гавкаючи, скочив на них передніми лапами, знову став на чотирьох, потім знову на них скочив, німотно, по-ведмежому, засвідчуючи їм свою відданість.”

“Зрозумівши, що взаємности йому не дочекатися, він подався слідом за ними на сухий пісок, і його язик звисав із захеканої пащі, ніби червоний клапоть.” В даному місці пропущено означення язика – вовчий, тому в українському перекладі втрачається одне перетворення оригіналу: “Unheeded he kept by them as they came towards the drier sand, a rag of wolf’s tongue redpanting from  his jaws.

“Плямистий його тулуб випередив їх, тюпаючи розміреною ходою, а тоді враз помчав телячим вистрибом.”

“Потім його задні лапи стали розкидати пісок; потім передні — ну рити-копати. Щось він хоче поховати тут, свою бабусю. Він заглиблювався у пісок, рив-копав, зупинявся, до чогось дослухаючись, знову запально поглиблював яму гострими кігтями, та скоро охолов, леопард-дружок, пантера, плід перелюбу, живиться мерлятиною.”

Через очевидну гру слів, втрачається ще одне перетворення – на стерв’ятника – vulturing. “He rooted in the sand, dabbling, delving and stopped to listen to the air, scraped up the sand again with a fury of his claws, soon ceasing, a pard, a panther, got in spousebreach, vulturing the dead.”

Фантастична майстерність Джойса змушує читачів дивуватись знову і знову. А тепер глянемо на опис трупа. Справжнісіньке коло втілень матерії-плоті:

Глибина там сажнів п’ять. Пірнув на сажнів п’ять, мабуть, твій батько. Сказали: о першій годині. Потопельника виявили. На Дублінській мілині саме пік припливу. Суне перед собою купи ріні, зграї риб, уламки черепашок. І тут із глибин виринає труп, аж білий від соли і, погойдуючись, рушає до берега, крок за кроком, скоком-боком. Ось він. Зачепи його швидше. І вже не сховатися йому під гладінню морських вод. Він у нашій обладі. Отепер поволі.

Лантух трупних газів, з якого плющить смердюча гноївка. Зграйка верховодок, що ласували досхочу розм’яклою плоттю, притьмом вихоплюється крізь щілини його защебнутої ширіньки. Бог стає людиною стає рибою стає гускою, стає купою пір’я, яким напихають перину.

Не обійшлось без еротичних пасажів:

Вона мені довіряє, рука у неї ніжна, очі з довгими віями. Але ж куди, скажіть на милість Божу, поведу я її за тією запоною? У неминучу модальність неминучого бачення. Вона, вона, вона. Хто ж вона така? Панна, яка у понеділок озирала вітрину книгарні Годжеса Фіггіса, шукаючи якусь із тих алфавітних книжок, що їх ти збирався написати. Ти прикипів до неї очима. Парасоля звисала у неї з руки на плетеній петлі, настромленій на зап’ясток. Вона живе в Лісон-парку, терплячи свої незлагоди і тішачись своїми забаганками; закохана в літературу. Не забивай нам баки, Стіві: просто повія. Закладаюся, на споді у неї цей дурнячий пояс, а жовті панчохи заштопані грубими вовняними нитками. Поговори про яблука в тісті, piuttosto. Де твоя тяма?

Торкни мене. Ніжний погляд очей. Ніжний ніжний ніжний дотик рук. Я тут самотній. О, торкни мене швидше, зараз. Що це за слово, яке знають усі чоловіки? Тихо я сиджу тут сам один. І сумую. Торкни ж бо, торкни мене.

Стівен вимріює собі якусь уявну жінку. А невинне “торкни мене” то насправді переповідання реального випадку між Джойсом і Норою Барнакл – його майбутньою дружиною. Вони теж мандрували берегом річки і саме тоді Нора невимушено і ніжно виконала для Джойса – “hand job”, петтинг, котрий закінчився фантастичним оргазмом. Враження від цієї події були на стільки сильними, що знайшли відображення в Уліссі. А згадка вірша посилає нас до Байрона і його “Дон Жуана”:

Poets oft have sung in rhyme

Of music sweet their praise divine.

Let them hymn it nine times nine.

Dearer far than song or wine,

You are mine. The world is mine.

Уважно прочитайте перші літери рядків і знайдете, пестливе ім’я Леопольда Блума!

Улісс відкривається трьома розділами, де головним героєм є Стівен Дедал. В Одіссеї, Телемахові виділяється ще менше місця. Але все ж, в читача, котрий не пов’язує сюжет на пряму з Гомером може виникнути логічне питання. Чому Дедал головує лише в трьох найменших за кількістю сторінках фрагментах? Що б відповісти на це питання, потрібно розгадати інше –“ А хто ж таки Дедал?”. Джойс – відповідаємо самі собі, як і в “Портреті митця замолоду” так і в Телемахові-Несторові-Протеєві, фігура Дедала автобіографічна. Ствіне Дедал – це молодий Джеймс Джойс, інтелектуал, філософ, поет, космополіт, людина, що отримала освіту в елітних єзуїтських школах та коледжах, поліглот, меланхолік, зборений депресією і бідністю юнак. Хто такий Блум? А це вже точно не Джойс, хоча в кожному персонажі автор лишає частку себе, в Блумові він відважив більше гедонізму, радостей життя, жвавості і оптимізму, хоча і в нього є трагедія смерті у сім’ї , реверсивна по відношенню до Стівена.

Чому Джойс залишив Дедала і пішов до Блума? Очевидно, що він сам набрид самому собі. Він схотів увійти у свідомість когось відмінного, не такого ерудованого, не такого герметичного і медитативно-філософського. Від персонажа пасивного, спостерігаю чого, він переходить до героя активного, дієвого.

Цей, третій розділ тому найпотужніший, найяскравіший. Це лебедина пісня Дедала, це Неодмінна Модальність Сущого, це спроба (фантастично вдала між іншим) показати, як працює мозок генія, соціофоба і нереалізованого еґоцентриста. Всі три розділи нероздільні (о, благословенна tewtологія). Попередні думки, тут розвиваються, конкретизуються. Багато з рушниць ще вистрілять в наступних розділах, де також буде Стівен але вже з Блумом. А тутечки Дедалус стоїть самотиною, нарочито видимий, як коза на виступі скелі.

Дедал вийшов з лабіринту, покинув свою башту зі слонової кістки, ось він, як деміург, як бог, стоїть над морським хаосмосом і намагається впорядкувати ментальну фуґу в своєму черепі.

Таро.

Зоря. Надія та енергія.

Думки Стівена виливаються з його голови, наче з рогу достатку, чи безконечного глечика. Своїм мікрокосмом він прагне змінити макрокосм, дарма світ не змінюється, але можна змінити свій погляд на нього, це – єдина Дедалова надія на порятунок.

Сім чаш. Мрії. Безплідні роздуми. Фантазії.

Стівен розкошує в своєму Палаці Думки, чеснота, котрої він ще не знав на початку “Портрету митця замолоду” тепер стає самоціллю його життя.

Відлюдник.

Тут все очевидно. Дедал відшукує місце, щоб побути наодинці з собою. Його інтелект самодостатній, йому дуже цікаво бути з собою, просто роздумувати, тасувати самосуперечки і самодиспути. Він – мудрець, котрий здобув Царство Власного Я.

Вісім жезлів. Швидкість.

Думки пролітають з блискавичною швидкістю. Читач спантеличений ними, іноді навіть не бачить їх глибини та краси, для Стівена це не хаотичний калейдоскоп, а логічна і впорядкована система.

Два пентаклі. Переміна, гра, танець. Віртуозність.

На карті Вайт-Сміт бачимо жонглера, котрий танцюючи, зав виграшки перекидає два пентаклі в руках. Позад нього – кораблі на хвилях бурі. Схоже на те, що жонглерові наплювати на хаос навколо, він грає свою Велику Гру.

Телемах

https://abrahamhosebrlibrarium.wordpress.com/2021/02/12/%d0%b4%d0%b6%d0%b5%d0%b9%d0%bc%d1%81-%d0%b4%d0%b6%d0%be%d0%b9%d1%81-%d1%83%d0%bb%d1%96%d1%81%d1%81-%d0%b5%d0%bf%d1%96%d0%b7%d0%be%d0%b4-%d0%bf%d0%b5%d1%80%d1%88%d0%b8%d0%b9-%d1%82%d0%b5%d0%bb/

Нестор

https://abrahamhosebrlibrarium.wordpress.com/2021/02/27/%d0%b4%d0%b6%d0%b5%d0%b9%d0%bc%d1%81-%d0%b4%d0%b6%d0%be%d0%b9%d1%81-%d1%83%d0%bb%d1%96%d1%81%d1%81-%d1%80%d0%be%d0%b7%d0%b4%d1%96%d0%bb-%d0%b4%d1%80%d1%83%d0%b3%d0%b8%d0%b9/

Протей

https://abrahamhosebrlibrarium.wordpress.com/2021/03/02/%d0%b4%d0%b6%d0%b5%d0%b9%d0%bc%d1%81-%d0%b4%d0%b6%d0%be%d0%b9%d1%81-%d1%83%d0%bb%d1%96%d1%81%d1%81-%d1%80%d0%be%d0%b7%d0%b4%d1%96%d0%bb-%d1%82%d1%80%d0%b5%d1%82%d1%96%d0%b9/

Каліпсо

https://abrahamhosebrlibrarium.wordpress.com/2021/03/03/%d0%b4%d0%b6%d0%b5%d0%b9%d0%bc%d1%81-%d0%b4%d0%b6%d0%be%d0%b9%d1%81-%d1%83%d0%bb%d1%96%d1%81%d1%81-%d1%80%d0%be%d0%b7%d0%b4%d1%96%d0%bb-%d1%87%d0%b5%d1%82%d0%b2%d0%b5%d1%80%d1%82%d0%b8%d0%b9/

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s