Квінт Горацій Флакк”Оди.Еподи.Сатири. Послання.Про поетичне мистецтво”

Вельми дивно читати Горація, після того, як він вже став легендарним, за умовчуванням геніальним. Своє невігластво, читач може якось виправдати (читав же Віргілія, Гомера, Есхіла), але таке виправдання не діє, бо Горацій це есенціальне читання, до котрого тим не менш варто готуватись.Його вислови вкорінились і міцно прижились навіть в сучасному світі. Лови момент, спіймай мить, день цей лови, бо живем поки дієм, capre diem. Тисячі античних і сучасних авторів посилались і посилатимуться на нього, тінейджери та недозрілі дітваки будуть татуювати себе його цитатами, Горація пережовуватимуть і передумуватимуть, проте від цього він не втратить своєї величі, свого пам’ятника, котрий він збудував для себе сам, ще за життя. Exegi monumentum!

Дивовижне відчуття впізнавання, з’явилось у мене, коли я, читаючи про корабель смерті, усвідомив, що раніше, але у видозміненому вигляді вже десь бачив цю цитату. І так, це й Арнольд Беклін і Девід Герберт Лоуренс (в божественному перекалді Олега Лишеги), але також це й зовсім сучасний Юркі Вайнонен.Потужна емоція переживання цього відкриття ще й пов’язана з тим, що уривок з Вайнонена (перефразована ода до Деллія) я помістив у “Тетраморфеус” за два роки до прочитання Горація!

І тепер це впізнавання відображається в книзі з новою силою :Перший плавний поштовх і корабель відчалює. Й. підійшов до стелажу і дістав навмання одну з книг, прийшов час знаменитого книжкового ворожіння. “Всі ми мусимо дійти до однієї мети, жеребок наш потрусять ув урні, рано чи пізно він звідти випаде й помістить нас у човен смерті …”Дуже схоже на давно вимовлені слова, але перефразовані, дещо змінені. І ким був той перший, той найперший? Поетичний навчитель, напів епікуреєць, напів стоїк.Туди, до Орка суджено усім піти: cтрясають урну – жереб і наш колись із неї випаде – і човен нас повезе у вигнання вічне.Місцями Горація вельми важко читати. (Тут дуже помічним є Геродот і Транквіл). Його твори переповнені міфологією, іменами діячів і негідників, географічними номінацями, каламбурами, переосмисленням написаного до нього.

Найбільше мені сподобались “Сатири”, здається, тут чи не вперше в поетичній формі постає жанр травелогу, Горацій дуже живописно розповідає про свою подорож:

Значить, залишивши Рим гомінкий, ми в Аріції тихій

В скромнім заїзді спочили (зі мною ще грек був: славетний Ритор Геліодор),

а далі крізь Аппіїв форум

Ледь протискались ми в гущі людей: гендлярів, мореплавців.

Ми розділили цей шлях, натомившись; бувалий мандрівець,

Певно, б не став на попас, та зате й натрясло б його добре.

Тут поганюча вода. Кленучи свій живіт вередливий,

Зиркаю люто на друзів, що й гадки не мали кінчати

Пізній обід. А між тим, повиваючи тінями землю,

Ніч западає, готова ось-ось заясніти зірками.

Щось перевізникам слуги кричать, перевізники-слугам:

“Гей же! Сюди завертай! Ти набрав зо три сотні вже. Досить!

Поки дійшло до платні, поки, врешті, запряжено мула,

Ціла година спливла. Розкумкались жаби в болоті,

Тне комашня – не заснеш. А тут ще якийсь подорожній

І перевізник, п’яненькі, про подруг далеких горлають,

Пнуться що сил-хто кого. Знемігшись, заснув подорожній.

“Є у Горація і міфологічні видіння, в цьому він подібний

до Гесіода, котрий бачив Геліконських муз:

Я Вакха бачив: серед далеких скель,

—Нащадки, вірте — там він пісень навчав

Уважних німф, там козлоногі Вухами чуйно стригли сатири.

Евгію, й досі, й досі тремчу я весь:У грудях — дух твій, аж розпирає їх.

О зглянься, Лібере, на мене, Грізний своїм нездоланним тирсом!

Є тут місце і для гумористичних оповідок, як то про дерев’яного пріапа з котрим Горацій асоціює себе:Був я смоковниці пнем, завадою всім, але якосьТесля спинивсь біля мене: “

Ану з нього лавку змайструю…Ні, передумав,-Пріапа зроблю”.

Відтоді й одганяю

Звідси птахів і злодіїв: правиця і сук той червоний

(Ось він зухвало стирчить) одганяють злодіїв, а прутом,

Що на моїй голові, я лякаю птахів, щоб не сміли

Шкоди городам новим завдавати. Сюди, пам’ятаю,Звозили трупи.

Умре якийсь раб у тісній комірчині –

Раб же сюди й приставляв його тіло на марах убогих.

Так і стлівали гуртом тут останки злиденного люду:

Тут і сміхун Пантолаб, і внук гультяя Номентана.

Тисячу стіп уподовж, а впоперек-триста: ці межі

Стовп визначав, тої спадщини мертвих німий охоронець.

За свого життя Горацій перебігав від стоїків до епікуреців і навпаки. Він був сином торговця, невдало воював і дуже зрадів, коли Меценат витягнув його з біності, подарувавши заміський маєток. Цей маєток, поет вирішив перетворити на власний куточок раю і схоже, це йому і вдалось.

Ось і все, чим марив я:

Горнусь до них лиш, до тих гір Сабінських.

Дні ж і тут – летять, летять:

То вповні місяць, то вже знов щербиться.

В його творах – щира любов до природи, до сільського життя, зневага над лихварями і обжерами. Перше добро – вдовольнятись малим, ось так звучить його життєва філософія, але під цим “малим”, Горацій мав на увазі просту їжу і скромне житло, але аж ніяк не простоту думки. В своєму маєтку він зібрав велику бібліотеку, та й сам написав досить. Для мене таке сільське життя між землею і книгою все ще залишається втіленням земного раю. Бо не так багато треба для щастя – здоров’я і міць тіла, свобода думки і фантазії, а ще можливість хоч на день-два втекти від лабет “залізної руки города”.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s